Околиці Бучача щедро наділені чарами природи, і якщо ви сонячним ранком вирушите вниз за течією Стрипи, глибокий яр річки полонить вас дивовижною красою.
Спритно в’ється, водами Стрипа, роблячи вигадливі закрути в похилому руслі, обабіч вкритому лісом. А стежка й собі не відстає: то вибігає до самої води, то поринає у густу зелену хащу. Звуки води стають все глухішими і ледь чутними. Із зеленуватого мороку виростають столітні стовбури дерев, окутуючи все казковою таємницею.
І ось він оповитий таємничістю ї легендами височіє Монастирок. Збудований він на стрімкій скелі правого берега Стрипи, неподалік села Жизномир і два кілометри південніше від Бучача. Заснований він у середині XVI ст., а може й раніше. Складався монастирок з 4 – 5 келій і невеликої церковці. Все це було обнесено з трьох сторін муром, а від річки доступ до подвір’я перекривала кількаметрова прірва. Невелика однонефна церква у вівтарі мала три конхи (півциліндрична частина приміщення перекрита півкуполом). У вхідній західній частині церкви височить башта з внутрішньостіннимн сходами на другий ярус. Товщина стін сягає двох метрів, а вузько прорізані вікна-бійниці надають вигляду церкві мініатюрної фортеці. Очевидно, вона була спостережним пунктом на шляху до Бучача, і на випадок небезпеки тут запалювали вогонь. За переказами, ще одна спостережна застава містилася нижче за течією Стрипи. на її лівому боці, на Круковій горі.
Можна почути від старожилів трагічні легенди про те, як монасткрок сплюндрували кримсько-татарські вершники та сіроокі піхотинці-яничари, про зрадника Крука і його доньку. Романтичні легенди присвячені навіть джерелу, що витікає з монастирського подвір’я. В одній — джерельна вода за певних умов може повернути зір, в іншій йдеться про сховану в джерелі золоту чашу, про святу кров оборонців монастирка тощо.
Поетичні легенди це одне, а документальні свідчення дають цілком інше прочитання історії монастирка. Немає жодних відомостей, за винятком переказів, що він зазнавав облоги, руйнування у часи кримсько-татарських набігів та турецько-польських війн. З низки фактів випливає твердження, що жизномирський монастир був чинний понад два століття від заснування і скасований у 1785 році, водночас із багатьма іншими монастирями, за указом австрійського цісаря Йосипа II.
Очевидно, зважаючи на час побудови (до прийняття унії) і його рідкісну триконхову конструкцію (східно-візантійські впливи) — монастирок був первісно православною святинею. Отець М. Гнатевич зазначав, що Марія Могнлянка, будучи ще дівчиною і нареченою Сте-фана Потацького, висилала з Молдавії гроші для потреб жизномнрського монастиря. «Могилянка, дочка молдавського господаря (правителя — С. М.) Єремії Могили, була православна, добра і гуманна пані…» («Слово», 1864. Ч. 47). У Бучачі вона дає кошти на будівництво церкви св. Миколая (1610 р.). старого василіанського монастиря Пресвятої Трійці (1612 р.), знаходився він на початку й обабіч теперішньої вул. Б. Хмельницького. Після смерті С. Потоцького Марія вдруге виходить заміж за сандомнрського воєводу Миколу Ферлея і покидає 1633 р. Бучач. Тоді «а невідомих причин бучацькі василіани мусіли переселитися до жизномирського монастиря» («Слово», 1964, Ч. 47). а їх монастир Пресвятої Трійці захоплюють домініканці. Слід гадати, що василіани не хотіли поспішно приймати унію, а тому пішли подалі з очей недоброзичливців. Подія, як на той час. дуже типова. Пригадаймо відомий православний Манявський Скит, який не прийняв унії і зазнав тієї ж долі, що й жизномирський монастирок.
1712 року Стефан Потоцький. внук Марії Могилянки. для засну вання богословської школи запросив ченців василіаи з Литви й побудував на узгір’ї гори Федір новий монастир і приміщеная школи.
Василіани з жизномирського монастирка ще деякий час мали самостійне управління. Відома грамота про призначення ігуменом монастиря в Жизномирі отця Снльвестра Тарасевича від 3 червня 1715 року. Лише по смерті цього ігумена (1724 р.) їх підпорядковують бу-чацькому монастирю.
Востаннє у жизномирському монастирі відбулася храмова відправа в 1785 році (Бучач і Бучаччина. — Нью-Йорк, Лондон, Париж та ін., 1972. С. 226). З цього часу минуло більше двох століть. Не залишилося й сліду від розібраних приміщень келій і господарських будівель, заникнув колись квітучий садок. Впала покрівля церкви, розсипалися стіни вівтарної частини. Широка сюди дорога змаліла до стежки, невелике Монастирське подвір’я струмить джерело, шумить феєричний водоспад. Однак ця закутина — улюблене місце бучачан. Та й не тільки їх. Щоб оглянути старезні мури, помилуватися звабливими чарами природи, відпочити в лісових шатах, мандрують сюди і жителі з навколишніх сіл і міст.
